«Хотілося б з «Миколаєвом» в Прем’єр-лігу потрапити», — Анатолій Діденко повернувся на малу батьківщину у якості тренера

Вихованець миколаївської школи футболу Анатолій Діденко за свою футбольну кар’єру встиг пограти у багатьох іменних клубах країни та досягти значних результатів,  більшість з яких були у складі одеського «Чорноморця». Разом із командою він піднявся у Вищу лігу, боровся із «Шахтарем» у фіналі Кубку України та забивав на євроарені. Кращій бомбардир одеситів сезону 2010/2011 років тепер опановує тренерську справу і у якості помічника тренера МФК «Миколаїв» будує нові плани та цілі.      

Анатолію, давайте почнемо з витоків: як з’явилася мрія стати футболістом, розкажіть про перші кроки в цьому спорті.

Мрії стати футболістом як такої і не було, просто щиро любив футбол, ось все і зрослося. В молодості усі занадто розпилюються, тому не все виходить, але у мене, на щастя, вийшло. Батько мій був відомим на місцевому рівні футболістом, але в футбольну школу мене не віддавав. Я грав в сквері, а там мене помітив Олександр Володимирович Сумм і запросив на стадіон потренуватися, мені тоді років 6 було. Так і провчився в СК «Миколаїв» до випуску. Після Олександра Володимировича моїм тренером був Олег Дмитрович Черняк. А після випуску потрапив у МФК «Миколаїв».

Розкажіть про період в МФК «Миколаїв» — це був ваш перший професійний клуб. Якими якостями треба володіти, щоб тебе помітили в топ-клубах.

У МФК «Миколаїв» я потрапив в 17 років. Робота в клубі проходила добре, але мене переслідували травми. Зараз я так аналізую, що структура тіла у мене була така: ріс швидко, а м’язи ще не готові були. Потім, коли трохи старше став і зміцнів, Михайло Григорович Каліта більше почав мені довіряти, я тоді опорного півзахисника почав грати. Складалося все непогано, але повноцінно пограти в Миколаєві не вийшло, і я поїхав в «Амкар».

У топ-клубах відстежують людей роками, як він харчується і який спосіб життя веде. В Україні все трохи поверхово. Для топ-клубів, по-перше, людина повинна володіти фізичними якостями, по-друге, здоров’я повинно бути як у космонавта. Однозначно потрібно володіти і характером, без нього у футболі ніяк — це одна з головних якостей. Завжди має бути бажання перемагати, не поступатися супернику в боротьбі.

У Миколаєві буваєте? Вдається стежити за місцевим футболом?

Якийсь період дуже довго не був, близько року, але зараз буду частіше бувати. Пожив місяці півтора і ностальгія взяла. Поки не вдавалося за місцевим футболом стежити, але зараз все стабілізується з роботою і буду частіше відвідувати ігри міські та обласні, потрібно шукати молодь. У Миколаєві завжди були нормальні футболісти, можна шукати серед вихованців кадри, просто потрібно приділити цьому увагу.

Клубна кар’єра у вас досить різноманітна, чи допомогло це вам у становленні як футболіста: різний підхід до тренувального процесу, різні умови, установки?

З часом підлаштовуєшся до всього. Коли до Кварцяного в «Волинь» потрапив, там взагалі специфічний підхід був: жорстко все, критика, крик. Але з часом виробляється імунітет. Молодим там дуже складно, тиск шалений. Він дуже строгий, але людина хороша, ставився до всіх по-людськи, але і вимогливий сильно. Мирон Маркевич більш спокійний, але навіть своїм мовчанням, одним поглядом міг зробити так, що ти сам відчуваєш свою провину. Григорчук жорсткий і вимогливий був, Оборін теж. В основному всі тренера вимогливі. Але у нас менталітет такий, що доброта розцінюється як слабкість, тому з футболістами не можна спілкуватися нормально, я це вже розумію, коли став тренером, їх завжди потрібно тримати в «їжових» рукавицях. Весь цей досвід, безсумнівно, зайвим не був.

Найбільших успіхів ви досягли з «Чорноморцем»: вихід у Вищу лігу, фінал Кубка України, Суперкубок, участь в Лізі Європи, звання кращий бомбардир сезону. З чим ви це пов’язуєте? Умови, тренер, колектив — що дозволило розкритися?

Може, атмосфера на все впливає, вже звик до команди за багато років. За 8 або 9 років не буває все гладко, були і важкі періоди, і хороші. Але так, є що згадати за час в Одесі. Звичайно, Ліга Європи залишила відбиток в житті: ці перельоти, виходи, ігри. Тоді ще був футбольний бум, стадіони були заповнені, люди вболівали, і це було дуже приємно. На жаль, зараз такий футбол, що сумно дивитися. Після того, як я закінчив кар’єру, був період, що не хотілося взагалі цим цікавитися, я просто півроку тренував дітей і так вийшло, що потрапив на матч («Чорноморець» — «Металург» Запоріжжя) і це було жахливо. Сама атмосфера: на трибунах 1,5 тисячі людей, всі мовчки сидять, футболісти бігають — як товариська гра. Результату немає, ось ніхто і не ходить на стадіон. Я знаю уболівальників зі стажем, які по 20 років на стадіон ходять, так вони зі сльозами на очах йдуть з ігор. Зараз Сергій Іванович Ковалець прийшов в команду (тренер «Чорноморця», — прим.ред.), може, налагодиться гра. Але має все в сукупності скластися: і фінансування, і колектив. А тут ще й в країні обстановка невідома.

Поділіться моментом, що найбільше запам’ятався в ігровій кар’єрі?

Відразу на думку спадають два моменти. Коли ми «Чорноморцем» вийшли до Вищої ліги, прилетіли в аеропорт і мене фанати взяли на руки і почали підкидати, бо я забив важливий гол. Я тоді вийшов на заміну, заробив пенальті і сам його реалізував і ми у Львові вже вирішили питання з виходом. І ще, коли з «Динамо» Загреб грали. Була важлива гра, я забив грудьми і ми виграли 2:1 і продовжили боротьбу далі.

Що вважаєте своїм найбільшим досягненням як футболіст?

Я не можу сказати, що у мене є досягнення. Напевно, те, що вже було перераховано раніше: участь у фіналі Кубка України, Суперкубку, Лізі Європи. У моєї 9-річної доньки медалей в 10 разів більше, ніж у мене за все життя (сміється). Дочка художньою гімнастикою займається і вже медалей 30 має, а у мене всього 3. Я не вважаю, що чогось досяг, міг і більшого, але це вже інша історія. Сподіваюся, як тренер більшого досягну.

Чи був такий переломний момент, коли ви зрозуміли, що ось він успіх, ви досягли вершини в професійному футболі?

Немає такого, я дуже рідко буваю задоволений собою.

Озираючись назад, хотілося б щось змінити?

В душі — так. Коли я грав у Росії, в той період у них було становлення футболу, хороший рівень, були хороші перспективи в команді, а мене сильно додому тягнуло. Тоді це ще не була країна-агресор, можна було б і залишитися, але я прийняв таке рішення. Хоча у мене хороший період був в «Металісті» — дві бронзові медалі — перехід, в принципі, був нормальний.

Мріяли пограти за якийсь європейський клуб?

Це зараз відкрилося це вікно, тому що футболісти перестали отримувати гроші. А раніше хороші фінансові умови були і у нас в Україні, тому навіть не розглядав варіантів, як, наприклад, зараз їздять до Бельгії чи Голландії. Сенсу не було, те ж саме було і тут. Зараз там умови кращі, тому і футболісти їздять, за рахунок цього і збірна стала сильна: багато в європейських клубах грають, досвіду там набираються.

Ви довгий час не наважувалися завершити кар’єру, що послужило такому рішенню, коли зрозуміли, що вже час?

Коли я повернувся у «Чорноморець», хотів ще грати, прагнення було пристойне, я б і не закінчив, напевно, просто травми пішли одна за одною. Десь, напевно, не правильно себе вів. Людина, коли вже в такому віці може десь трохи філонити на тренуваннях, а не такий обсяг бігової роботи виконувати, як я в свої 36, тому м’язи і не витримували. Як на мене, нападник не повинен так бігати, як я це робив: відбирав м’яч, перекривав опорних півзахисників, він повинен чітко знати, що має завершити атаку. Але у нас команда була така, ми частіше відбивалися, тому зазвичай були без м’яча і весь час бігова робота. І мені вже, чесно кажучи, було важкувато і не цікаво: 90 хвилин в обороні і вибігти кілька разів в атаку — це не те. Тому, коли я отримав травму, мені розрізали гомілкостоп на тренуванні, така дурна травма, і я зрозумів, що це все. Хоча це зі мною розірвали контракт, коли я був у відпустці і мені наклали 11 швів. Так теж не робиться.

Деякий час в «Чорноморці» ви були граючим тренером. Важко було поєднувати? Змінюється ставлення гравців на полі до вас, як вони сприймають?

Я і так вже останнім часом грав як граючий тренер: бігаєш, підказуєш, більше сил витрачаєш на підказки і розповіді, ніж на гру. Це теж відволікає і так не повинно бути. На той момент я в тренерстві себе ще не бачив, тому і не відчував себе тренером, але нічого складного не було — це все наша специфіка, тут як риба у воді.

В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили, що плануєте спробувати себе на тренерському терені, як йдуть успіхи з цим?

Із зими працюю другим тренером в МФК «Миколаїв». Вже встигли познайомитися, були всі в хорошій формі, дуже цікаво було відчувати чемпіонат, але, на жаль, карантин усе призупинив. У Туреччині набрали хороший хід, з боку видно було, що команда готова. До тренувань поки не повернулися, всі перебуваємо на зв’язку, футболісти тренуються індивідуально, отримують завдання від Владиславовича (Ілля Близнюк, головний тренер МФК «Миколаїв», — прим.ред.). Як тільки дадуть команду, ми відразу зберемося.

Який ви тренер? Хто з відомих тренерів справив на вашу роботу найбільший вплив.

Я ніколи не беру від одного тренера. У кожного фахівця є сильні і слабкі сторони. Я намагаюся у кожного брати потроху.

Поділіться планами на майбутнє, чого б хотілося досягти у тренерській кар’єрі?

Дуже хотілося б з «Миколаєвом» в Прем’єр-лігу потрапити. Ще хотілося б в Прем’єр-лізі потренувати і якийсь заслужений приз отримати разом з командою — це те, заради чого ми і граємо.