Владлен Юрченко: «Хотів би організувати у Миколаєві традиційний дитячий турнір з футболу»

Цього молодого та перспективного футболіста неодноразово було визнано кращим бомбардиром ДЮФЛ та одним із найперспективніших гравців українського футболу. Владлен Юрченко – вихованець миколаївського футболу з юних років демонстрував гарні результати та наполегливо рухався вперед. Почав виступати за донецький «Шахтар»,  потім продовжив свою кар’єру у німецькій Бундеслізі, нині є півзахисником луганської «Зорі». Проте він не зупиняється на досягнутому та мріє зіграти в Лізі Чемпіонів та потрапити до основного складу збірної України.

Влад, розкажіть трохи про вашу сім’ю і чому було прийнято рішення віддати вас саме до футбольної секції?

— У мене в родині ніхто не займався спортом доти, допоки батько не віддав мене у футбольну школу. Він хотів, аби я спробував цей вид спорту, а там вже як буде. Але мені здається, що таким чином він хотів, аби збулася і його дитяча мрія стати футболістом. Тож, саме батько був ініціатором того, що я почав професійно займатися футболом.

Розкажіть трохи і про тренерів, що найбільше запам’яталося?

— У Миколаєві в мене був один тренер — Сергій Миколайович Морозов. Саме він починав мене вчити і показувати усі ази футболу. В свій час він був талановитим футболістом та пограв у складі  «Шахтаря». У Сергія Миколайовича був великий досвід, яким він поділився зі мною.

Як ви потрапили в донецький «Шахтар»? Які там умови підготовки юних футболістів на базі їхньої школи?

— Коли я грав в Миколаєві на одному з матчів на першість України були селекціонери з «Шахтаря», ось вони мене помітили і запросили на перегляд. Я приїхав, зіграв кілька матчів, після чого мене взяли до футбольної школи. Умови перебування і підготовки спортсменів у ній були просто чудові. Там було все для того, щоб розвиватися: чотири поля з натуральним покриттям, два штучних і своя база, де ми проживали і харчувалися. У нас було все поруч  школа, тренувальний зал, сауна, басейни. В таких умовах гріх було не прогресувати.

Зі скількох років вас стали викликати в збірну? Який матч запам’ятався найбільше?

-Точно не пам’ятаю, начебто з 15 років, але я ще виступав у складі команди 1993 року. Ще коли збірну тренував Лисенко. Найбільше мені запам’ятався матч зі збірною Голландії. Нам тоді було років 18, і ми грали матч 1/4 чемпіонату Європи, він був завершальним. Нам потрібно було зіграти хоча б в нічию, щоб з другого місця пройти далі. І ось на 10 хвилині, так вийшло, що я забив гол у свої ворота, а потім, у другому таймі, на 50-й  хвилині я забив другий гол, але вже в ворота суперника. Ми тоді з хлопцями сміялися, що я в тому матчі відзначився: забив і туди і туди. Але це допомогло нам пройти далі.

У 2011 році вас було визнано одним з найперспективніших гравців нашої країни. Чи вплинуло це на розвиток вашої кар’єри?

-Ні, я навіть, якщо чесно, не знав про це. Мені про це було невідомо, дізнався тільки нещодавно.

Коли стали виступати за європейські клуби, що для вас було найбільш незвичним?

-Напевно, це побут. Коли здавали житло, то всі квартири були без меблів. Багато ще було різних речей, але запам’яталося саме це. У футбольному плані, те що незважаючи на всі свої звання і досягнення всі гравці були скромними і вели досить звичайний спосіб життя.

Дайте пораду підростаючому поколінню, що потрібно зробити, щоб тебе помітили представники європейських клубів?

— Я не можу сказати , що саме потрібно зробити. Однозначно це щоденна робота над собою. Якщо це твоя мрія, то ти повинен нею жити. У дитинстві не потрібно звертати увагу на речі, які відволікають від футболу. Зараз покоління зовсім інше, не таке як в мій час, зараз дивляться зовсім на інші речі. Якщо у дитини буде мрія і мета, то сто відсотків у неї все вийде.

З ким вдавалося перетинатися з європейських зірок футболу?

— Якщо брати нашу команду, то там всі були зірками. А так зі мною по сусідству жив наш Коноплянко.

У 2018 року ви виступили організатором одноденного турніру з вуличного футболу. Чи є бажання ще щось подібне організувати в рідному місті?

-Так, хотілося б, але мені потрібна допомога в організації. Дуже хотілося б зробити подібний турнір саме для дітей. Дуже хочеться організувати саме дитячий турнір і зробити його традиційним.

Вас часто можна зустріти на трибунах миколаївських стадіонів. Що можете сказати про розвиток футболу в нашому місті. З ким спілкуєтеся з представників миколаївського футболу.

-Дуже радує, що зараз в місті починають з’являтися нові поля: це і стадіон з натуральним покриттям, заміна газону на головному полі. Приємно приходити на стадіони і дивитися ігри, коли команди грають на такому полі. Хотілося б ще більше полів для розвитку футболу і зі штучним покриттям, тому що зараз є такі майданчики стан яких бажає кращого. А люди приходять на ігри, цікавляться цим видом спорту, на таких майданчиках проходять тренування  спортивних шкіл. А спілкуюся я зі своїми дитячими друзями: це Женя Колісниченко, Женя Сорокін та Олександр Шпилюк. Ми з ними разом починали грати я не перестаю з ними підтримувати зв’язок.

У кожного спортсмена існують забобонні прикмети. Чи є у вас такі?

-Вже немає. Навіть навпаки, намагаюся все робити по-різному перед кожною грою і не повторювати, що робив перед попередньої. Хоча раніше був забобонним, але став помічати, що це має зовсім протилежний результат. Після декількох провалів став робити все навпаки навіть, якщо було все добре.

Чого хотілося б досягти ще у футбольній кар’єрі?

-Повернутися до Європи і навіть зіграти в Лізі Чемпіонів та досягти там серйозних результатів. Ну і звичайно зіграти у збірній України.