Андрій Березовчук розповів про перші футбольні досягнення, проблеми в дитячому футболі та плани на майбутнє в якості тренера

Продовжуючи серію інтерв’ю з відомими миколаївськими футболістами, не можливо не згадати про Андрія Березовчука. Родина Березовчуків досить відома та шанована у футбольному колі миколаївського футболу. Дід та батько Андрія сформували гарну футбольну династію в Миколаєві. У складі МФК Андрій дебютував у Віщій лізі. Потім захищав кольори харківських та донецького клубів Прем’єр ліги, проте не перестає стежити за рідним МФК Миколаїв і нині.

Андрій Березовчук — чвертьфіналіст Ліги Європи УЄФА (2011/12), п’ятикратний бронзовий призер та срібний призер Чемпіонату України. А з 2015 року розпочав тренерську діяльність.

Андрій Володимирович, ви з футбольної династії і вже, напевно, всім було зрозуміло, що ви продовжите діяльність діда та батька. Розкажіть про те як починався ваш футбольний шлях в дитячому футболі.

-Спочатку я тренувався у Олександра Володимировича Сума, хоч і був на два роки молодший за інших хлопців. Я грав в команді до тих пір, поки не стали грати на Україну. А так як я був 1981 року народження, а інші хлопці 1979, то довелося перейти в команду свого віку до Чуніхіна Олександра Васильовича. Саме він подбав про те, аби у нас був спецклас на базі 37 школи, де ми могли не тільки навчатися, а й проводити по два тренування на день. Зручно було, що за школою знаходиться стадіон «Юність» і ми до та після уроків йшли туди на тренування.
І ось у складі цієї команди ми грали на першість України і матч проходив у Кривому Розі. Саме в цей час наші «корабели» вийшли з Першої ліги у Вищу. І в команді були проблеми як зі складом, так і з фінансами. Тоді керівництво клубу прийняло рішення наповнити команду вихованцями міських та районних ДЮСШ. І вийшло, що фінальна частина проходила також у Кривому Розі. Вночі ми приїхали грати юніорами на першість України, а вранці дзвонить тренер та говорить «Бери бутси та приходь на базу». І при цьому не пояснив що та до чого. Увечері була гра з тернопільською «Нивою», до речі, зіграли ми в нічию 1: 1. Це був мій такий дебют у Вищій лізі. З огляду на, проблеми, які були в команді і за яких умов був зібраний склад команди, то це був досить непоганий результат. Після цієї гри я закріпився в МФК проте деякий час потрібно було «натоптати» і я максимально реалізував свій шанс.

З якого віку виступили у складі юнацькі збірної та які у вас були результати?

-Саме з якого точно віку, не пригадаю. Серед успіхів — друге місце на чемпіонаті Європи у 2000 році. Тоді ми в фіналі програли Франції з рахунком 1: 0 і потрапили на Чемпіонат світу без відбіркових ігор. Це був успіх у юнацькій збірній і після того 4-5 чоловік почали залучати і в молодіжку. Серед цих футболістів був і я.

Чи були матчі морально складні для вас?

-Всі ми професіонали і розуміємо, що дружба за полем, а на полі потрібно максимально викладатись, аби отримати результат. Якщо хтось когось вдарив під час гри, це нормально сприймалося. Як говориться, нічого особистого. Проблем з непорозумінням зі сторони друзів у команді суперника, точно не було. Це така справа — футбольна.

Ви всю свою кар’єру грали в захисті?

-Ні, у Сума я починав крайнім нападаючим, потім грав під нападниками, також був упорним півзахисником та у центрі. По суті я грав на багатьох позиціях і чим ставав старшим, тим все нижче мене опускали. Завершував кар’єру вже як захисник. Мені легко грати як в центрі поля, так і в захисті. У захисті більше звично, та більше досяг успіхів.

Ви захищали честь трьох харківських клубів і одного донецького, при цьому є вихованцем миколаївського футболу, яке місто вважаєте для себе рідним і чому?

-Рідне місто воно одне — це Миколаїв. Я тут народився, почав свою футбольну кар’єру. Згодом, граючи багато років за Харків, звик до цього міста і вважаю його не менш ріднішим за Миколаїв. Зараз я проживаю в Харкові, тут моя родина та робота. Так що у мене два рідних міста — Миколаїв і Харків.

Чи підтримуєте стосунки з кимось з Миколаєва?

-Так, є кілька людей. Це і Сергій Козлов, Денис Васін та Максим Стефанишин. Всі вони колишні футболісти, з якими я разом грав.

Слідкуйте за діяльністю свого першого клубу? Чи є досягнення в діяльності клубу. Дайте відповідь з точки зору гравця і тренера.

-За клубом завжди стежу та бачу, що вони довгий час грають в Першій лізі і є міцним середнячком, який готовий попсувати нерви лідерам. Бачив, що в Кубку України вони домоглися гарних успіхів. Команда потроху розвивається, в місті з’явилося ще одне поле. До цього була проблема, що не було де тренуватися, тільки центральний стадіон і все, інших полів не було. Зараз зробили і тренувальне поле, і стадіон в парку Перемога. Тож розвиток команди є.

Чому після завершення кар’єри вирішили освоїти саме тренерську професію?

-Тому що люблю цей вид спорту. Вважаю, що можу дати щось своє українському футболу в ролі тренера. Мені це подобається і здається що це у мене добре виходить.

Який Андрій Березовчук-тренер?

-Потрібно бути злим, буду злим. А взагалі я добрий, справедливий і вимагаю максимальної самовіддачі і не тільки від футболістів, а ще й від працівників клубу.

Як зараз, в умовах карантину, тренуються ваші підопічні? Чи готові до виходу на поле?

-Складно сказати в якому хто стані, тому що ти нікого не бачиш. Я вважаю, що фізична форма хлопців не дуже. Тренування в умовах карантину, не порівняти з щоденним тренувальним процесом. Те що ми намагаємося робити віддалено, це не повноцінні тренування. Потрібна бігова робота і робота з м’ячем, а цього зараз у хлопців немає. Зараз вийти на поле вони не готові, потрібен певний час на повернення фізичної форми.

А чого не вистачає молоді при переході в дорослий футбол. На що можете порадити звертати увагу дитячим тренерам.

-Знаєте, тут потрібно дивитися більш глобально. Перше — дитячі тренера, вони не можуть з’явиться не звідки. Найчастіше це люди, які не мають відношення до футболу. Зарплати у них не надто високі, зрозуміло що високого рівня професіонал не буде зацікавлений у своїй роботі і повністю їй віддаватися за таку платню. Друге — відсутність інфраструктури в країні, через це немає налагодженого процесу тренувань. По-третє в українському футболі всюди потрібен результат, дитячий футбол не виняток. Втручаються батьки, треті особи, які вирішують кому грати на полі, а кому ні. Спостерігається тенденція, що грають не завжди талановиті діти, а ті у кого батьки можуть собі це дозволити. Немає чітко вибудуваної системи переходу від дитячого футболу до дорослого. Зараз мало де є спецкласи, де діти 15-16 річного віку мали б можливість проводити по два тренування в день. В основному це п’ять тренувань на тиждень, одноразові місячні взноси, які платять батьки. Цього мало, плюс не зрозуміло хто як з хлопців харчується і добирається до стадіону. Проблем в дитячому футболі дуже багато, по суті він нікому не потрібен. Всі хочуть результату та відразу ж, а докласти до цього зусиль не вважають за потрібне. За моїх часів у таких команд як Динамо, Шахтар, Металіст, Дніпро і інших команд Прем’єр-Ліги у всіх були свої футбольні школи. Досить таки потужні, де створювалися умови для спортсменів: хтось жив на базі, комусь будували поля, організовували турніри, забезпечували харчуванням. Була система, яка вимагала від хлопців результатів. Зараз кістяк збірної складають саме вихованці таких шкіл. А нині у нас цьому не приділяється увага і не відомо коли виростуть перспективні футболісти.

Розкажіть про плани на майбутнє. Чого б хотілося ще досягти?

-Досягти хочеться ще багато чого тепер вже в якості тренера. Хотілося б виховати гарну команду, яка працювала на перспективу та була лідером. Хотілось хоча б повторити свій шлях футболіста, але в якості тренера. Це як мінімум.

В матеріалі використані фото з інтернету